(no subject)

[zapah_vody]

Дедалі складніше не боятися і просто жити. Радіти гарній або не дуже погоді, посміхатися перехожим псам, любити сукні і їсти кавун. Тепер здається, що тяжко і безнадійно було завжди. Що все життя я боялася йобнутого сусіда, котрий "прийшов з миром", зарядивши рушницю.
Ловлю себе на тому, що майже стала озлобленою тьоткою, готовою на все, аби лише врятувати дитину і себе. Три роки тому до мене клеївся байкер із Венеції, засипав компліментами, кликав заміж. Коли дуже накриває, я, буває, шкодую, що зараз не там, не в безпеці. Що моя дитина знає подробиці цієї війни, що готова будь-якої миті кинути все, щоби сховатися... знати б де.
Дуже хочу, щоби ця моя істерика виявилася лише наслідком рашкінської пропаганди та залякування. Але зараз нічого не можу з собою зробити. Реву як дурна. А дитина катається на скейті біля дому. Коли прийде і побачить мої червоні очі, знову обійме. І на якусь хвилину мене відпустить цей жах

Comments

[gvynt]

Знаєте, вам треба замислитись над тим, що відчували ті, хто пройшов Другу Світову, з її таборами смерті та іншим. Вони пережили той жах, а потім якось все загоїлося і забулося, вони знов сміялися і раділи життю. Так буде і у вашому житті. Цей жах минеться.

[zapah_vody]

Дякую, що підбадьорюєте :) Про Другу світову думаю часто. Її не пережив один мій дідусь, а потім одразу після її закінчення народився мій тато. Тепер він каже, що просто настала наша черга виховувати у собі терпіння і силу духу. Намагаюся. Але інколи криє не на жарт...

[gvynt]

То нормальна реакція психіки на ненормальні умови. Нічого, свідомість гнучка, все пройде

[zapah_vody]

Ще раз дякую :) Нехай так і буде...