zapah_vody

Палю свічки, об"їдаюся мандаринами, журюся над айподом. Здається, бідолашці настав гаплик - спершу глючив дисплей, тепер не вмикається взагалі. 8 років служив вірою та правдою. Ииииии :( не хочу новий плеєр, хочу щоби старий ожив...

Сьогодні нарешті вийшла на зв"язок подружка із Лисичанська. Надламана, деморалізована, але все ж... Віка заспокоювала мене більше, ніж я її. Переживши агатку "Градами", артобстріл, вона усе ще щиро вірить у можливий мир, котрий от-от настане. Тримаю за Віку та її маму кулаки. За пропозицію пересидіти скрутні часи в мене вона подякувала, але вирішила лишатися вдома. Не знаю звідки в людей береться така залізобетонна сила.
Днями познайомилася з дуже хорошою жінкою-волонтером. Каже, київська психіатрична лікарня пепеповнена людьми, особливо молоддю - голови не витримують потоку залякуючої інформації.


Ще в період Майдану, шокована подіями, їхала я якось у метро, а мене заспокоював незнайомий дідусь. Побачив моє скам"яніле обличчя, підбадьорював станцій 5, а потім, як фокусник, провів долонею перед моїми очима, сказавши : "Просто живіть і нічого не бійтеся". Я намагаюся. Я вчуся. Нехай у мене, у всіх нас, усе вийде. Слава Україні! Разом переможемо!

Коли надворі така погода, коли, граючись, верещать діти, в озері хлюпає вода, а в очі лупить сонце, на якусь мить приходить відчуття миру. Ніби немає ніякої загрози, а все, через що стільки разів ридала просто наснилося.

Ну що... Здається, нам лишилися лічені тижні. Якщо мене не стане, нехай лишиться цей запис. Він буде про 32-річну Наталку, яка виховувала доньку, любила черешю і мріяла написати сценарій до повного метру. Поки я ще є, знайте, що просто зараз мені дуже страшно, другу годину поспіль ридаю, не знаючи що робити далі. А донька спить у сісідній кімнаті. Вона знає що нас може чекати.
А ваші діти завжди сплять спокійно?

Не знаю чому всі так нарікають на спеку. Круто! Обличчя червоне, по спині піт тече, пити хочеться щоп"ятьхвилин - кайф! А найбільший кайф - влізти під теплий душ і змити важкість гарячого дня.
До слова, половині Києва відімкнули до жовтня гарячу воду - треба заощаджувати газ, щоби на холодну зиму вистачило.
Ніяк не можу сісти за розробку нового проекту - фільму про одного персонажа зі світу фігурного катання. Цього разу якось особливо страшно братися за це. Я кожного разу сцу, що все завалю, напишу дурню, виставлю себе повною ідіоткою, а потім ховатимусь від сорому лісами, бо ще впізнають і будуть пальцями показувати. Завтра. От завтра точно сяду. А сьогодні буде кавун на ніч і "Автостопом по галактиці".

Не знаю звідки люди беруть цей слонячий спокій. Київ. Близьке передмістя. Практично всі сусіди живуть, не парячись війною. Одні мостять у подвір"ї величезний басейн, інші зводять ще один будинок - дорожезний зруб. Тих, хто щоденно "шашличить" з алкоголем і піснями, навіть не рахую.
Щодня відкриваю шафу з одягом, щоби позбутися іще якоїсь речі. Щоби коли доведеться, сміливо кинути те, що лишилося. Якби не донька, котрій потрібен традиційний комфорт, моя манія, підозрюю, давно дійшла б до критичної стадії. лишила б собі в хаті матрац для спання, холодильник і пральну машинку. А решту продала або віддала. Сьогодні увечері, щоби було зрозуміло, маю дві зустрічі, щоби віддати людям дещо з одягу та книжок.
Мабуть, все це - війна, моя депресія, звільнення з роботи і.т.д мусило статися, щоби в переповненій шлаком голові нарешті звільнилося місце для правильних думок.
Фухх..

Знову скеровую страх в корисне русло - почала вивчати польську мову. Поки що самостійно, а через місяць буду шукати розмовні курси. Хочу, але одночасно боюся реєструватися на польському форумі або чаті, щоби там практикувати мовні здобутки. А взагалі все це не просто так. Вирішила, що треба зробити собі Карту поляка - покійний дідусь був поляк. Його я, на жаль, не знала, він загинув у 45-му в останні дні війни :( Бачила лише на фото, тато фантастично на нього схожий, а я - на тата.
Не хочу уявляти чим все це скінчиться. Аби лише голову собі заяняти чимось корисним..
Ах так... а ще почала придивлятися до житла у Варшаві та Кракові. Поки що просто так. Сил мені все це здолати!

Коли я була мала і дурна, хотіла померти неодмінно у травні, коли цвітуть вишні і абрикоси. Щоби спадаючі пелюстки додавали романтизму процесії, а завдяки теплій погоді людям було не впадло стояти довкола труни на цвинтарі і казати про мене щось приємне. Хотілося, щоби до того, як мене закопають, врубали "Forever young" Alphaville.
А тепер про одне мрію - нехай, стоячи над труною, кожен думає: "Бляха, яка вона стара! Треба ж було примудритися дожити до 102 років!"

Третій місяць поспіль розгрібаю і роздаю речі з дому - одяг, взуття, книжки, посуд, навіть частину меблів. Надто я ними обросла, нехай послужать комусь іншому.
Прив"язуватися до речей (так само як людей та місць) - гнітюча слабкість. Моя принаймні. По собі зрозуміла, що якби не нажила стільки барахла, почувалась би цілковито вільною людиною. Змінити місто, країну - за нєфіг, коли нічого не тримає.
А ще треба серйозно підтягувати англійську. Отоді буде воля.

Бозна-скільки ночей поспіль не можу спати. Тепер багато хто не може. І погода така... символічна. Можливо, це низько - хнюпити носа і нити у час, коли є люди, що їм важче, набагато. Але воно саме з мене лізе. Сил нам всім пережити ці лихі дні